До кобзи

Кобзо, моя непорочна утіхо!
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
Голосом правди святої дзвони,
Нашу тісноту гірку спомяни.
Може, чиє ще не спідлене серце
Важко збється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.
Хто не здоліє озватися ділами,
Хай обізветься німими сльозами;
Ти ж своє слово дзвони-промовляй,
Душам братепським заснуть не давай.
Хай недовірки твої туманіють,
Хай вороги твої з жалю німіють;
Ти рідну сеяю докупи ззивай.
Темно на дворі, зоря не зоріє,
Вітер холодний от півночі віє,
Квилять вовки по степах-облогах.
Кобзо! ти наша одрада єдина...
Поки із мертвих влскресне Вкраїна,
Поки дождеться живої весни,
Ти нам про нашу тістону дзвони.
Стиха дзвони, нехай мучене серце
Важко забється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.