Іван Підкова

Було колись- в Україні
Ревіли грамати;
Було колись- запорожці
Вміли панувати.
І славу, і волю;
Минулося- осталися
Могили на волі
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацьке біле тіло,
В китайку повите.
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.

Великий льох

Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похованому хресті
На старій церкві. "Бог просить:
Ми тепер душі, а не люди.
А відціля видніше буде,
Я той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидше розкопали,
Тойді б у рай нас повпускали,
Бо так сказав Петрові Бог:
"Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох".

Рибалка

Вода шумить!.. вода гуля!..
На березі Рибалка молоденький
На поплавець глядить і промовля:
"Ловіться, рибочки, великі і маленькі!"
Що рибалка смик- то серце тьох!
Серце Рибалоньки щось віщує:
Чи то тугу, чи то переполох,
Чи токоханнячко?.. не зна він- а сумує!
Сумує він,- аж щось реве,
Аж ось гуде,- і хвиля утікає!..
Аж- гульк!.. з води Дівчинонька пливе.
І косу зтішує, і брівками моргає!..
Вона й морга, вонв й співа:
"Гей, гей! не раді, Рибалко молоденький,
На здарний гак ні щуки, ні лина!..
На що ти нівечиш мій рід і пліт любенький?
Коли б ти знав, як Рибалкам
У морі жить із рибалками гарненько,
Ти б сам пірнув на дно линам
І парубоцькеє оддав би нам серденько.
Ти ж бачив сам, як в темну ніч
Блищать у нас зіроньки під водою;
Ходи ж до нас, покинь ти удкупріч,-
Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!
Зирни сюди!.. чи се ж вода?..
Се дзеркало,- глянь на свою вроду!..
Ой, я не зтим прийшла сюда,
Щоб намовлять з води на парубка невзгону!
Вода шумить!.. вода гуде..
І ніженьки по кісточки займає!..
Рибалка встав, Рибалка йде,
То спиниться, то впять все глибшунько пірнає!..
Вона морга, вона й співа...
Гульк!..
приснули на синім морі скалки!..
Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!..
І більше вже нігде не бачили Рибалку

Да вже ж весна, да вжеж красна

Да вже ж весна, да вжеж красна, із стріх вода капле,
Із стріх вода капле, із стріх вода капле.
Молодому козаченьку мандрівочка пахне,
Мандрівочка пахне, мандрівочка пахне.
Помандрував козаченько у чистоє поле,
У чистоє, у чистоє поле.
За ним біжить дівчинонька: "Вернися, соколе!
Вепнися , соколе! Вернися, соколе!"
"Хоч вернуся- забарюся, гордуєш ти мною,
Гордуєш ти мною, гордуєш ти мною.
Буде твоє гордування все перед тобою,
Все перед тобою, все перед тобою!"

Небо

Дивлюся на небо та й думку гадаю,
Чому я несокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти крильців не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав!
Далеко за хмари, подальше от світу,
Шукать собі долі, на горе прівіту
І ласки у зірок і сонця просиць,
У світі їх яснім все горе втопить;
Бо долі ще змалку здаюся не любий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба хто кохає нерідних дітей?
Кохаюся лихом, привіту не знаю,
І гірко, і марно свій вік коротаю,
І в горі спізнав я, що тільки одна,-
Далекиє небо,- моя сторона.
І на світі гірко; як стане ще гірше,
Я очі на нубо, мені весиліше!
І в думах забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.
Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я землю б покинув і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув,
І в хмарах навіки од світа вторнув!

Молитва за Україну

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни.
Волі і світу промінням
Ти їїосіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зростити.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки й щедрості
Ти на люд наш зверни.
Дай йому волю,
Дай йому долю,
Дай доброго світа.
Щастя дай, Боже, народу!
І многая, многая літа!

Прометей

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день Божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не випє
Живущоїї крові,-
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле,
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.

До кобзи та до музи

Моя ти втіхо, кобзо тихоструна!
Одна ти в мене із утіх осталась,
Як жизнь важка, гірка, великотрудна,
До вічного спочивища добралась.
Заграй мені, мов той Еол воздушний,
Озвись, голубко, забуркукай стиха,
А чей козак, нетяга прямодушний,
Позбудеться хоч на часину лиха.
Жене його із краю в край, тімаху,
Людське лукавство да єхидниство кляте.
Завидує він степовому птаху,
Не маючи й могили, щоб іспасти.
Заграй же згорда голосом величнем,
На сором злюкам, що тебе плямують,
Загримай на лихих докором вічним-
Нехай тебе віки грядущі чують.
А ти, моє надиханнє спасенне,
Моя ти Музо в образі любові!
Покинь бідаху на життя злиденне,
Іди собі на береги Дніпрові...
Там люде в темряві сидять глибокій,
Ти їх освітиш сяєвом небесним,
Я ж тут од мук спочину, одинокий,
Дознаю щастя прахом безсловесним.

До кобзи

Кобзо, моя непорочна утіхо!
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
Голосом правди святої дзвони,
Нашу тісноту гірку спомяни.
Може, чиє ще не спідлене серце
Важко збється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.
Хто не здоліє озватися ділами,
Хай обізветься німими сльозами;
Ти ж своє слово дзвони-промовляй,
Душам братепським заснуть не давай.
Хай недовірки твої туманіють,
Хай вороги твої з жалю німіють;
Ти рідну сеяю докупи ззивай.
Темно на дворі, зоря не зоріє,
Вітер холодний от півночі віє,
Квилять вовки по степах-облогах.
Кобзо! ти наша одрада єдина...
Поки із мертвих влскресне Вкраїна,
Поки дождеться живої весни,
Ти нам про нашу тістону дзвони.
Стиха дзвони, нехай мучене серце
Важко забється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.

Синиця

Синиця славу розпустила,
Що хоче море запалить,
Що море, буцімто, згорить,-
Така, бач, є у неї сила.
Усім, хто був на морі, горе!
Ану- до берега тікать,
Мерщій добро своє ховать
Од прклятой Синиці.
Як назліталися тієї птиці,
Як назбиралося звірей, людей.
Дивитися на чудасію!..
А пересудливі жінки
Побрали ще й ложки,
Бо мали ту надію,
Як море стане закіпать,
Щоб юшки добре посьорбать,
Якої з роду не сьорбали.
От ждуть вони, стоять,
"От-от уже почне кипіть,-
Хто-небуть нищенком мовляє,-
Ось цитьте, зараз запалає..."
А море все собі гуляє,
І не кипить, і не горить.
Так що ж Синиця?.. Та мовчить!
І незапалить не запалила,
Атільки слави наробила.

Поклін

Гей, по горі по високій тройзіль постелився;
З України до дівчини козак поклонився.
Поклонився козаченько з коня вороного:
"Нагадай си, моя мила, мене молодого..."
А в неділю рано-рано дівча ся вмивало
Та й русой та косою личенько втирало.
Утирало біле личко, утирало брови:
"Нема ж мого миленького, ема вже розмови".
"Не плач, мила, не плач, серце, не плач, чорні очі,-
Ой маю ж я розмовоньку аж допізна з ночі,
Ой маю ж я розмовоньку, ой маю ж я милу:
Висипано надо мною високу могилу".

Нічліг

Звізди по небеснім граді-
І по одній, і в громаді-
Як то любо заснияли,
Де жовняри спочивали.
Но як збліднуть тихл зорі,
Світле сонце зійде горі,
Хто тогді нам, бідним, скаже,
Де котрий з нас нині ляже?
Де хто ляже, Божа воля:
Є де спати, много поля,
Є де голов приклонити...
А зірниці ймуть світити.

Козаче-голубче

"Козаче-голубче,
Соколику мій!
Дай білу рученьку,
Зо мной постій!
Най надивлюся,
Слізьми злюсся,
Заким з дороги
Тебе діждуся!"
"Дівчино-рибчино,
Не плач, не ридай!
За мной, молодим,
Ручок не ламай:
Як не загину,
Я не покину,
Я не покину,
Любу дівчину".
"Ой доню Явдоню,
Зіллячко моє!
Чого ж так змарніло
Личенько твоє?"
"Ой мати-мати!
Тяжко вмирати,
Ой а ще важче
Милого ждати!.."

Гей-гей, воли

Гей-гей, воли! Чошо ж ви стали?
Чи дуже поле заросло,
Чи лемеша іржа поїла,
Чи затупилось чересло?
Бадилля зсохло, вже й валиться,
Леміш я добре настилив,
А чересло моє новеє...
Чого ж ви стали? Гей, воли!

Гей-гей, воли! Чи засохло поле?
Чи плуг у землю не іде?
Чи деревяная полиця
Тяжкої скиби не зведе?
Земля пухкая, плуг не стогне
І скибу добру відвалив,
І борозна уже чорніє...
Чого ж ви стали? Гей воли

Гей-гей, воли! Зоремо поле,
Насієм ярого зерна,
Пройде разок тонкеє рало,
І пробіжить борона.
А там, дивись, зібралась хмарка,
Дрібненький дощик полив-
І нива шоаком зеленіє...
Чого ж ви стали? Гей, воли!

Гей-гей, воли!Зерно поспіє,
І заколосяться поля,
І аерне нам за піт крмвавий
Із лишкою свята земля.
Тоді збирай клосся повне
Та тільки Господа хвали...
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, воли!

Вареники

Сидить москаль на прилавку,
Прищурює очі...
Так і знати, москалина
Вареників хоче.
Хоче бідний вареників-
То й ніщо питати!..
Та тілько їх по нашому
Не вміє назвати.
"Хазяюшка, галубошка!"
Став він говорити:
"Свари-ка мне вот єнтаво!"
"Та чого зварити?"
"Да єнтаво... как, бишь, єво
У вас называют?..
Вот, что, знаєш, берут тесто,
Сыром накладают..."
Да знаэш-ли? туда масла
Да сметаны надо!
А вона-то добре знаэ,
Чого москаль хоче,
Та чекає барабана,
Заким затуркоче...
Як почула барабана-
Слава Тобі, Боже!
"Вареників, може?"
Аж підскочив москалина,
Та ніколи ждати
- "Вареники, вареники!"
Та й пішов із хати!..

Гайдамаки

Все йде, все минає- і краю немає,
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе... умирає... одно зацвіло,
А друге звязало, навіки завяло...
І листя пожовкло вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
А зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потим, і ти, білолтций,
По синьому небу вийдеш погуляють,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає, і будеш сіять.
Як над Вавилоном, над його садами
І над тим, що буде з нашими синами.
Ти вічний без краю!..